Наші будні — Станція Надії-2

Пишет Юлия Конотопцева:

Наші будні — Станція Надії-2.

Людей на пункті багато, багато весь час, особливо у черзі до інформатора та до медичного консультанта. Кожен приходить зі своєю проблемою, і проблеми реально зовсім різні.
Хтось намагається втримати залишки самоповаги і намагається компенсувати дітям, своїм же дітям, витрати на своє утримання. Коли я розпитувала жіночку років 70-ти, виявилося, що утримує її син, пенсію їй не призначили, вона консультувалася з нашим юристом, але коли справа вирішиться – невідомо. Син утримує, це добре, на мій погляд. Але жіночка вважає інакше, це чисто наше, українське ментальне – потяг допомагати дорослим дітям, а не спокійно приймати допомогу від них.

Інша жіночка каже, що вона одинока, допитуюсь, чи є діти, онуки, виявляється є, але вони десь на заробітках і не допомогають, бо самі не можуть ніяк влаштуватися.

Сьогодні ще прийшов літній чоловік, 82 роки, живуть з дружиною і онуком-студентом, діти виїхали у Польщу та там десь і залищилися, телефонують раз на рік. Чоловік посміхається, не жаліється, ну це ж діти, вони ж намагаються, у них не виходить, тому треба тут старим якось самим існувати.

Поряд із цими історіями є такі, від яких волосся стає дибки, і де зрозуміло, що людям ніхто не допоможе, найстрашніше, коли немає рідних і близьких взагалі. Чи коли у літньої пари на руках син (вже теж не молодий) з важкою інвалідністю, і вони розуміють, що їм треба жити заради нього, бо якщо що, він буде нікому не потрібен...
Найважчі історії у медичному секторі, слухаєш і думаєш: та у мене взагалі все гаразд, я щаслива людина без проблем.

Намагаємося допомогти всім, хто цього реально потребує. Працюють всі сектори, Харків і 3 регіональних пункти. Пройшло 3 тижні. Важко. Ніби пройшло 3 місяці чи 3 роки – а історій вистачить на все життя.

station_hope_5_1station_hope_5_2station_hope_5_3